Артем, колишній еколог з Одещини, ще 28 лютого 2022 року добровільно приєднався до лав Збройних сил України. Його шлях від фахівця з охорони природи до сапера у складі 128-ї бригади ТрО “Дике поле” — це історія про мужність, швидку адаптацію та нове життя, народжене у вирі війни.
Спочатку Артем став піхотинцем щойно створеної 115-ї бригади, куди майже всі бійці були добровольцями без військового досвіду. Вже 14 квітня підрозділ зайшов у Сіверськодонецьк, де Артем, виконуючи обов’язки помічника гранатометника, отримав серйозне поранення під час обстрілу “Градом”.
Після двох місяців реабілітації він повернувся до служби, але вже в новому статусі — сапером у дніпровській бригаді. Попри відсутність досвіду у мінній справі, він швидко навчився всього необхідного прямо на передовій: спочатку спостерігав, а потім виконував бойові завдання, допомагаючи захищати позиції та забезпечувати виживання піхоти.
Він зазначає, що у підрозділі не існувало фрази “вмію чи не вмію” — було лише “треба”. Саме такий підхід і згуртував колектив добровольців з різних регіонів та професій навколо спільної мети — знищити ворога й не дати йому просунутись далі. “Ми всі добре розуміли, заради чого тут, — якщо ворог прорветься, завтра він може бути вже в Одесі”, — говорить Артем.
Згодом, через сімейні обставини, Артем ненадовго перевівся у тил, а вже на початку листопада 2023-го приєднався до 128-ї бригади ТрО “Дике поле”. Тут, як він каже, знайшов класний колектив і зміг долучитися до нових інженерних рішень — для різних типів дронів готують спеціальні боєприпаси, щоб зменшити ризики для саперів та підвищити ефективність підрозділу.
Життя на війні підготувало йому не лише випробування, а й подарунки долі. Після поранення Артем проходив лікування в Рівненській області. Тоді, під час дефіциту пального, сестра вирішила зробити приємний сюрприз — звернулась до місцевого пабліку з проханням приготувати домашні страви для поранених. Відгукнулась жінка з сусіднього села, а її сестра, яка працювала у Польщі, під час відеозв’язку познайомила Артема з іншою дівчиною. Уже через тиждень та приїхала до Києва на зустріч, а згодом — не повернулась у Польщу, залишившись поруч з Артемом. Зараз у подружжя є син, якому рік.
«Мене часто питають, чи не шкодую я, що пішов на війну. Достатньо поглянути на сина й дружину, щоб знати — не шкодую. Війна приносить і біль, і щастя, іноді — несподівано», — ділиться боєць.
До війни Артем був начальником відділення в національному парку та головним спеціалістом екоінспекції. Зокрема, він ініціював масштабне зариблення озера Ялпуг, дбав про розвиток природних ресурсів та виступав проти корупційних схем у галузі.
Після перемоги Артем мріє повернутися до роботи в екології, впроваджувати зміни й робити все для того, щоб українські діти й онуки могли бачити справжню природу, а не лише в телепрограмах. Поки що ж — війна. А після — відбудова і нове життя, яке він уже не уявляє без своєї родини й улюбленої справи.
