Життя під обстрілами, вибір між домом і безпекою, обличчя людей, які не полишають віру – у Дніпрі презентували робочі матеріали фільму “Гірник” від волонтера-евакуаційника Дениса Христова. На великому екрані – не просто кадри, а хроніка болю та надії прифронтової Донеччини, знята восени 2024 року у шахтарському містечку Гірник.
Денис Христов роками рятує людей із найнебезпечніших точок. Але цього разу камера опинилася там, де ніколи не планував знімати. Він згадує, як Гірник довгий час залишався для нього лише транзитною точкою. Тепер же – місто стало місцем, де кожна евакуація, кожна відмова виїхати, кожна втрата перетворилася на документальну історію.
“Все це треба знімати, ці кадри мають бути. Коли хтось намагається волонтерам писати, що навіщо ви знімаєте це і викладаєте, то хочеться відповісти, що світ дуже швидко, на жаль, перемикається з війни в Україні на щось інше. Ми повинні постійно тримати руку на пульсі і показувати про те, що в нас війна не закінчилася”, — наголошує Денис Христов.
Жовтень 2024 року – місто під ударами FPV-дронів і авіабомб КАБ. Волонтерам працювати доводилося стрімко, нерідко – під вогнем. Рятувальні машини від’їжджали, коли ще не стихали вибухи.
За створення стрічки взявся режисер Микола Бут. Зйомки розтяглися на кілька місяців, а на монтаж команда витратила цілий рік. Праця була повністю волонтерською, людей у знімальній групі — одиниці.
“Майже вся робота над стрічкою — волонтерська. Команда, яка працювала — невелика. Глобально хочеться, щоб фільм побачили якомога більше людей всередині країни, ззовні і ‘за порєбриками’. Щоб побачили, що вони роблять. Це, мабуть, і є головна мета. Це фільм, зібраний з того, що бачить волонтер. З того, що відбувається в містах, які намагається окупувати Росія і російські війська”, — підкреслює Микола Бут.
На презентації були й герої “Гірника”. Серед них — поліцейський, що особисто вивозив людей під обстрілами. Його зворушили кадри знайомих вулиць і облич.
“Багато таких було моментів, які пронизували до самої душі. Не стримувався, чесно кажучи. Дивишся на ці рідні вулиці, якими патрулював. Бачиш обличчя людей, з якими спілкувався, допомагав…”, — зізнається поліцейський.
Ще один учасник історій фільму — таксист Андрій. Він самотужки допомагав евакуювати сусідів. На екрані впізнав зруйнований будинок, де жив багато років.
“На кадрах я побачив свій зруйнований будинок, де проживав. Фільм дуже класний, але я хочу, щоб найшвидше це все минуло”, — ділиться Андрій.
Глядачі не приховували емоцій. Переселенка з Донеччини Ольга особливо гостро сприйняла сцену з дідусем, що плакав під час евакуації.
“Ми самі переселенці Донецької області. Це для нас дуже боляче… Діти там народились, все залишилось вдома. Хоча це не моє рідне місто, але дивилась на одному подиху. Дякуємо Денису за те, що він робить, дякуємо всім, тримаємось”, — говорить Ольга.
Стрічка “Гірник” — це не просто фільм про війну, це голос тих, чиї історії часто лишаються непочутими. Їхні обличчя, страх, сила і віра у завтрашній день — зафіксовані у кадрах, які нагадують світу: війна в Україні триває.
