5 листопада у львівському просторі INDEX Інституту документування і взаємодії відкривається виставка Івана Губенка — художника з Кривого Рогу, який нині служить у війську. Це перша публічна експозиція його живопису та військових начерків: у центрі — історії чоловіків, ніби застряглих на периферії, у місцях, з яких вони не вирушають ні за чужим, ні за власним бажанням. Герої робіт буквально вростають у пейзаж, стаючи його продовженням.
Губенко каже, що малювати почав у 12 років — у родині художників і вчителів малювання це було природно. Пейзажі та типажі його картин народилися з Кривого Рогу: міста шахт і заводів, ритм якого визначають зміни та конвеєри. Саме тут художник помітив головну деталь — кепку, що згодом стала ключовим знаком його героїв. Зимова транспортна зупинка, натовп людей, які їдуть на завод, — з цього образу виросла перша робота «Кепки».
У його баченні ці «хлопці з периферій» начебто однакові — з подібними ритмами, побутом і цінностями, але в кожному з них художник шукає індивідуальність, приховану драму або поетичний порух.
«Зі сторони вони грубі та замкнені, але мені хочеться вловити момент, коли хтось із них зупиняється і бачить красу. Я шукаю в цих кепках особисту рису, навіть романтичність», — говорить Іван.
Чому саме чоловіки? Автор пояснює — прагнув створити узагальнений образ. Жінок він теж малює, але переважно близьких і коханих, і ця інтимність не дозволяє йому дистанціюватися настільки, як у «кепкових» сюжетах.
Окремою віссю в серії стала метафора проростання. Один із найсильніших образів — постать хлопця, з тіла якого виростає стовп або тополя. Для самого автора це майже автопортрет — про самотність, про безвихідь, але й про тиху романтичність, яка змінює сприйняття навіть сірого пейзажу.
«Мій Кривий Ріг — найкращий і найкрасивіший, хоча класичної краси там небагато. Можливо, тому кожен світлий мотив відчувається як остання цукерка», — каже Губенко.
На виставці лише одна робота 2025 року — і це напряму пов’язано зі службою. Художник мобілізувався у 2024-му та нині, як солдат Нацгвардії, відповідає за оборону і охорону військових об’єктів. Це не передова, але є зона відповідальності, дисципліна та постійна готовність, які змінюють ритм життя. Часу на живопис зменшилось, проте начерки стали щоденною практикою.
«Найсмішніше — тепер я опинився всередині своїх “кепок”. Одягнув кашкет і маю змогу говорити з людьми, яких малював усе життя», — усміхається Іван.
В майстерні він ніколи не жив і не працював щодня з полотном — ранній шлюб, родина, робота. Був період, коли живопис добре продавався, але він тривав пів року. Цей досвід навчив поєднувати «соціальний борг» і мистецтво, планувати та завжди мати під рукою блокнот для замальовок. Нині, коли велика форма потребує зосередження і часу, саме начерки допомагають тримати тонус і збирати матеріал.
Армія принесла багато візуальних вражень — і людських, і технічних. Військово-мілітарна естетика колись відштовхувала, але згодом він знайшов ракурс, у якому полюбив її саме в графіці.
Побратими реагують по-різному: хтось індиферентний, хтось просить портрет або ескіз. Керівництво знає про його фах, і одного разу навіть попросило розмалювати бомбосховище для дітей. Там з’явилися сакура, що осипається, дівчинка з повітряним змієм, Ф-16, пес Патрон, пам’ятник засновникам Києва та «Азовсталь».
«”Азовсталь” — це символ звитяги. Я служу в Нацгвардії — для нас це важливо», — пояснює художник.
Особисто Іван не драматизує вплив служби на творчість — радше визнає, що пише менше. Творчі кризи завжди траплялися, а військова рутина посилила практичні обмеження. Водночас він завершив дві роботи, розпочаті до мобілізації, і зробив нову — «Пленер»: оголена фігура замахується автоматом на триногу. Вона позначає різкий поворот у прямоті та тілесності.
«У війську дуже багато фізіологічної відвертості — у видах, у розмовах, у дурних жартівливих сценах. Спершу шокує, а потім входиш у ритм. Є й інше відчуття — ти стаєш ланкою потужного організму, який щодня каже бути сильним. Ця робота — нахабна, фізіологічна і трохи іронічна», — каже Іван.
Іронія тут не заперечує чесності. Художник говорить і про досвід першого пострілу — про збудження, яке з часом перетворюється на звичну деталь професії. Такі відкриття змінюють людину та її інтонації в мистецтві.
Зі спільнотою теж довелося звикати. Після багаторічної роботи дизайнером у «Артхаус Трафік» перехід у військовий побут здавався переміщенням в інший світ. Проте адаптація минула без трагедій, а команда стала близькою.
«Спершу я ніби читав книгу, спостерігав зсередини оповідання. Потім зрозумів — ці люди стають найближчими. Важливо пам’ятати про це і шукати спільні точки дотику», — підсумовує Губенко.
Виставка в INDEX уважно зчитує ці зсуви — від «хлопців у кепках», що вростають у індустріальні пейзажі, до армійських начерків, у яких з’являється інша пластика руху, інша вага жесту, інша прямота. Це досвід художника, який вийшов за межі своєї теми, але раптом опинився в її серцевині — там, де кепка вже не просто знак, а частина щоденного буття. І саме звідти народжується нова оптика — чесна, без прикрас, із поєднанням суворості й тихої поезії, яку він і далі вперто відшукує в сірому пейзажі.
